Ігор Гармаш — активний громадський діяч, президент центру мистецтв «Арт-простір», керівник кіноклубу «Сходження», директор фестивалю «Запорізька книжкова толока». Військовий та інженер за фахом, культурний діяч за покликанням. Ігор працює менеджером культурних подій уже понад 10 років, за цей час організував понад 1000 заходів.

— Як до вас прийшла ідея організувати «АРТ-простір»?

— Це не ідея як така. Рішення було прийнято після того, як я п’ять років пропрацював у міжнародній корпорації «Кераміст». Відомий меценат, директор та засновник цієї корпорації Дмитро Зусманович постійно підтримував різні культурні заходи й мені це подобалося. За цей час я сформувався як самодостатня особистість і вирішив, що треба створювати свою громадську організацію та розвивати ті проекти, які я вважав потрібними. Цей крок дозволив впливати на розвиток громади, її активізацію.

Рано чи пізно починаєш розуміти, чому ми в нашій країні живемо так погано. Корінь цього полягає в нашому нерозумінні власної ідентичності, цінності мови. Ми не цінуємо того, що у нас є, адже в Україні не все так погано.

— Ви не думали повернутися до свого фаху військового?

— В жодному разі ні. Як кажуть: «Коли мовчать політики, говорять гармати». Коли політики не справляються зі своєю роботою, тоді військові починають вирішувати питання. Війна — це завжди програш для всіх, вона ніколи не дає вирішення проблеми. Рано чи пізно вона закінчується, і саме культура може стати фундаментом для розбудови та розвитку країни. Тому я і займаюся культурною діяльністю.

— Ви говорили з розвитком культури політичне становище в країні покращиться. Через який проміжок часу це має статися?

— Однозначно. Якщо досить уважно аналізувати історію, таких прикладів від Древньої Греції до сьогодення багато. Іноді достатньо й одного покоління, щоб відбулися зрушення на краще. Але є особливості. Наприклад, країни Сходу швидше досягають видимих результатів, оскільки їх населення має більшу довіру до влади. У країнах сучасної Європи це відбувається набагато повільніше. Отже, маємо розуміти, що кожна країна має свій шлях та терміни. Україна не виняток.

Це не просто прогнозувати, тому що культурний вплив працює глибинно. Нам треба більше спілкуватися з Європою, а спілкуватися, безпосередньо, через культуру. Культура доносить такі поняття, як любов, дружба, повага, честь.

Соціологи стверджують, що 7% населення здатні спричинити кардинальні зміни у всьому суспільстві. Зараз в Україні людей, які побували за кордоном, зокрема в Європі — від 2 до 5 %, коли цей відсоток завдяки введенню безвізового режиму виросте хоча б до 7%, тоді європейські цінності почнуть укорінюватися у суспільство.
Завдяки 25 рокам незалежності ми досить вільно мислимо, висловлюємо свої думки. За років 10 – 15 обірветься ментальний зв’язок з поняттям «совок». Тоді незаангажовані люди почнуть розбудовувати країну так, як вони вважають за потрібне.

— У кожній справі є переломні моменти, які були у вас?

— Завжди, мабуть, згадуються перші кроки. У мене він був у 2011 році, коли я організовував концерт гурту «Даха Браха» у Запоріжжі. Я не мав жодного уявлення, як це робиться, тому спрацював погано і неправильно, адже концерт має не тільки дати задоволення глядачу, а й бути фінансово виправданим. Захід відбувся, але кількості проданих квитків не вистачило для сплати певних витрат. Тоді я зрозумів — одного ентузіазму та бажання замало, треба «вмикати мізки» й набувати професійних навичок. Став набиратися досвіду і протягом п’яти років провів більше тисячі заходів. Цього виявилося достатньо, щоб стати експертом з організації культурних подій.

— Що для вас є найцікавішим та найнуднішим під час організації культурних подій?

— Найцікавіше – це спостерігати за людьми, які прийшли на захід і бачать результат. Зазвичай, культурна подія – це задоволення для відвідувача, і одночасно розпач для менеджера-організатора. В той момент, коли люди у захваті, ти настільки виснажений — дивишся на все це шаленство і рахуєш: скільки затратив сил, фінансів, пройшов ризиків та неприємностей. Тоді думаєш: «Боже, я це більше не повторю. Не хочу. Нехай мене застрелять, але я цього робити не буду». Минає декілька днів і виходиш зі ступору, розумієш, що вже нікуди не дінешся, це як наркотик.

Я іноді жартую, що культура — єдиний наркотик, який не тільки я вживаю, а й намагаюся підсадити на нього всіх інших. Коли є катарсис — це ніколи не забувається, завдяки мистецтву отримуєш прозріння, новий рівень свого існування. Це ті щасливі хвилини, навіть долі секунди, такий вибух, заради якого можна витратити декілька років. Воно того варте.

— Ви розповіли історію свого невдалого досвіду, а як щодо найвдалішої події, яку ви організовували?

— Я навіть ніколи не задумувався про це. Нереально відповісти… Не можна порівнювати, бо діапазон подій, що я організовував від 20 до 120000 людей.
Згадується концерт Марії Садовської, який, до речі, був благодійним: всі зібрані кошти пішли на лікування бійців АТО. На початку концерту вона сказала: «Я всім світом гастролюю для того, щоб заробити гроші, а потім приїжджаю сюди для того, щоб за ці гроші безкоштовно працювати, допомагаючи Україні». Це унікальна співачка родом зі Львівщини, але зараз мешкає у Кельні (Німеччина). Співає лемківські, українські етнічні, глибинні пісні. Не прилизано та не попсово, а саме так, як цього потребує серце і історія пісні. Згадуючи її голос, у мене і зараз мурахи по шкірі бігають. Дуже прикро, що на концерті було мало людей.
Були й інші виконавці з фантастичним рівнем музики: Хосе Луіс Мерлін (Іспанія), Кіт Данн (Голандія), Джоель Холмс (США), гурт «Волоші» (Польща), гурт «Карбідо» (Польща) зі спільним проектом з Юрієм Андруховичем.

— Більшість з ваших проектів безкоштовні. Цим ви хочете змінити людей?

— Тут є проблема, це уроборос – змія, яка кусає свій хвіст. У Олени Реріх колись запитали, як треба розвивати духовність? Вона відповіла: «Спочатку нагодуйте людину, а потім говоріть з нею про духовність». Не можна з голодною людиною говорити про високі речі, бо вона думає лише про те, як нагодувати себе чи свою дитину. Я вважаю, що треба докладати всіх зусиль, щоб культура була доступною для людей. Більшість зараз живе дуже бідно, і я теж не виняток.

Коли ми робимо культуру безкоштовною, в той же час знецінюємо мистецтво. Люди мають зрозуміти, що за це треба платити, але доступні гроші. Митець в муках народжує свій твір та спалює себе заради того, щоб людина піднялася над буденням. Кожен, хто робить якусь роботу, має отримувати за це гроші. Інші можуть робити щось механічно, не вкладаючись, а у мистецтві це неможливо.

В одній із поїздок в Берлін я був дуже вражений поведінкою однієї пари на симфонічному концерті. Їм було років по 80. Тільки но пролунали перші ноти, вони закрили очі й не розплющували до антракту. Так само пройшла друга дія. Вони не грали на публіку, віддавшись музиці були повністю занурені в себе. Жінка, напевно, була музиканткою, бо іноді робила рухи пальцями та кривилася, неначе відчувала, коли фальшивили музиканти. Я запитав пізніше у людей, які супроводжували нас, про цей випадок, мені пояснили, що це норма і таке є виховання. В Європі прийнято кожного тижня ходити на живий симфонічний концерт, вони від цього отримують необхідні вібрації. Для них пропустити концерт, як для нас не отримати вітамінів чи фізичного навантаження. Люди привчені до високого мистецтва, у них навіть ломка починається в разі його нестачі. Тож проводимо паралелі між розвитком культури і суспільства в різних країнах.

— Як зробити наше суспільство більш культурним?

— Цього неможливо зробити без державного усвідомлення та належного фінансування. Всі спроби громадських організацій, і мене в тому числі, розвивати цей напрям – наче затикати дірки чим попало. Громадські організації спроможні якийсь час утримувати критичний стан, але це не вирішення проблеми. Я вважаю, що громадська діяльність — це забіг на довгу дистанцію і дуже невдячна справа. З цього не отримаєш ні грошей (бо це не бізнес), ні великої дяки. Але коли усвідомлюєш місію діяча культури, не можеш цього не робити. Зрештою, я абсолютно впевнений, все буде добре.

Автор: Інна Редька

ПОДЕЛИТЬСЯ
НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ
Loading...